Пенсія у Марії Петрівни була крихітною. Щоб хоч якось зводити кінці з кінцями, вона вигадала собі заняття — збирала гриби. Щоранку брала старий кошик і йшла до лісу: частина грибів продавала на ринку, а те, що залишалося, сушила, смажила, варила супи.
Ліс був її рідний — кожну стежку, кожне дерево вона знала напам’ять. Саме сюди колись водив її покійний чоловік, показував грибні місця. Тому, коли сонце піднялося над верхівками сосен, Марія Петрівна, спершись на ціпок, бадьоро попрямувала до знайомого узлісся.
День видався теплим, повітря пахло мохом і вогкістю. Гриби траплялися один за одним – пружні, міцні, з товстими ніжками. Кошик швидко наповнився, і настрій у жінки покращав.
Вона йшла все далі, до старої ялинки, де завжди знаходила найбільші боровики. Там, у густій тіні, на вологій землі вона побачила величезний білий гриб. «Ось уже красень!» – подумала вона і потяглася рукою.
Наступної секунди земля під ногами зрадливо осіла. Почувся тріск, і Марія Петрівна зірвалася вниз. Падіння було коротким, але різким — удар об мокру землю вибило з грудей повітря.
Вона прокинулася від болю в нозі. Навколо — темно, зверху виднілося лише вузьке просвітлення, куди ледве пробивалося сонячне світло. Яма була глибока, стінки — сирі й обсипані. Жінка спробувала вибратися, але пальці ковзали по глині, коріння виривалося із землі.
– Допоможіть! — гукнула вона. Але відповіддю їй була тільки луна, що тонула в глушині.
Спробувавши кілька разів, вона опустилася навколішки, втомлено переводячи подих. І раптом помітила, що одна зі стін ями виглядає дивно — темніше, щільніше, начебто там земля колись була утрамбована.
Цікавість пересилила страх. Марія Петрівна підповзла ближче, посвітила телефоном (екран був ледь живий – заряд майже на нулі) та побачила в землі щось біле.
Спочатку вирішила – камінь. Провела пальцями та завмерла. Це була кістка. Людська.
Серце забилося з глухим стукотом у грудях. Вона почала розгрібати землю тремтячими руками — і невдовзі з вологого шару з’явилося обличчя. Чоловіче. Мертвенно-бліде, із запалими очницями. Від волосся майже нічого не залишилося, але комір сорочки та гудзик ще трималися — іржаві, але знайомі.
Марія Петрівна скрикнула і відсахнулася. В голові миттю спливло ім’я — сусід Пашка, той самий, що зник рік тому. Його шукали всім селом, та так і не знайшли. Казали: поїхав, мовляв, у місто, дружину покинув.
А тепер вона знала – він нікуди не їхав. Він увесь час був тут. Під землею.
І яма, в яку вона впала, утворилася саме тому, що земля над тілом згодом просіла.
Жінка застигла, не в змозі поворухнутися. Ліс навкруги наче вимер — не чути ні птахів, ні вітру. Тільки її власне дихання та глухе биття серця віддавалися у тиші.
Марія Петрівна заплющила очі, намагаючись зібратися з думками. Потрібно було вибратися, покликати на допомогу, розказати. Але в глибині душі вона відчувала, що ліс уже все знає сам.
