Сильний дощ лив уже другий день поспіль, перетворюючи цвинтарну землю на в’язке, хлюпаюче місиво. Даніель стояв біля свіжого пагорба, ледве бачачи надгробок через суцільну стіну води. У руках він стискав стару лопату, а його черевики вже давно перетворилися на грудки бруду. Все місто вважало його діда Артура безумцем — старий жив пустельником у напівзруйнованому особняку, вічно щось креслив у засмальцьованих зошитах і бурмотів про «неминучу еволюцію» та «ціну безсмертя». Але записка, знайдена Даніелем у підкладці старого піджака діда, пекла йому кишеню:
«Даніель. Третьої ночі після моєї смерті розкопай могилу. Подивися під труну. Якщо ти цього не зробиш, правда зжере тебе зсередини, а мої замовники знайдуть тебе першими».
Третьої ночі Даніель не витримав. Він копав три години, задихаючись від втоми та жаху. Нарешті лопата з глухим стукотом ударилася об дерево. Коли він розкрив кришку соснової труни, ліхтар вихопив бліде, застигле обличчя Артура. Старий виглядав майже миролюбно, якби не дивна деталь: під його головою не було подушки, а саме дно труни здавалося підозріло рівним. Даніель, пересиливши нудоту, відсунув тіло діда убік і зірвав шар тканини. Під ним виявилася масивна сталева плита з важким кільцем.
Це була не труна у звичайному розумінні — це був замаскований вхід.
Коли Даніель потягнув за кільце, люк піддався зі скреготом, який, здавалося, почув увесь округ. Під тілом діда відкрилася бездонна вертикальна шахта з іржавими залізними сходами. Спускаючись униз — на двадцять, п’ятдесят, сто щаблів — хлопець відчував, як повітря стає крижаним і сухим, просоченим запахом озону та якихось медикаментів.
Він опинився у величезному підземному бункері. Стіни були облицьовані білим кахлем, на якому все ще горіли тьмяні аварійні лампи. Даніель підійшов до масивних дверей, зроблених із матеріалу, що нагадує кістку, і приклав руку до заглиблення в центрі. Двері безшумно від’їхали убік.
Саме в цей момент його крик розірвав тишу нічного цвинтаря.
Перед Даніелем відкрився зал, заставлений сотнями підсвічених скляних циліндрів. Усередині кожного в каламутній рідині плавало щось жахливе: крихітні істоти, схожі на людей, але зі спотвореними пропорціями, додатковими кінцівками чи прозорою шкірою. Це була лабораторія створення гібридів. Але в самому центрі зали, на постаменті, височів потужний промисловий сейф. Даніель, ледь розуміючи від шоку, відкрив його і завмер: усередині щільними рядами лежали сотні золотих злитків, кожен із яких був позначений державним тавром.
Поруч, у металевій шафі, лежали звіти. Гартуючи їх, Даніель знайшов фотографії свого діда в компанії людей, яких він бачив лише в новинах — міністрів, медіамагнатів та принців. Стало ясно: Артур не був божевільним. Він був геніальним «чорним» ученим, який десятиліттями продавав сильним світу цієї мрії про вічну молодість і нові органи, вирощені в обхід будь-яких законів і моралі.
Золото було платою за його послуги та його мовчання. Але тепер, коли Даніель знайшов це лігво, він зрозумів другу частину дідової записки. Ці люди не залишать його живими, якщо дізнаються, що секрети Артура потрапили до рук його онука. Він стояв посеред підземного цвинтаря ненароджених монстрів і розумів: золото діда — це не подарунок, це смертний вирок, який починає діяти в ту мить, коли він вибереться на поверхню.
