Старий будинок вів своє звичайне життя, але мешканці почали помічати дивина: щоранку біля вікна на третьому поверсі збиралася зграя ворон. Вони каркали, штовхалися і билися крилами, ніби чекали на сигнал або були до чогось прив’язані. Їх проганяли, але вони поверталися знову і знову.
Спочатку це було кумедним, але незабаром стало здаватися поганим знаком. Ходили чутки, що у квартирі жила самотня стара, яка підгодовувала птахів, але її вже давно ніхто не бачив. Ночами чути було тихе ляскання крил, наче ворони не йшли зовсім.
Зрештою, мешканці вирішили перевірити. Постукавши у двері і не дочекавшись відповіді, кілька людей обережно заглянули всередину через вікно.
…І те, що вони побачили, шокувало їх.
Всередині стояла важка тиша, пахло пилом та чаєм. На столі стояла чашка з недопитим чаєм, акуратно лежали газети, а на спинці стільця було складено ковдру. Все виглядало так, ніби господарка ось-ось повернеться.
— Дивно… — прошепотів хтось.
Вони переглянулись і обережно прочинили двері до спальні.
На ліжку, між акуратно застеленими подушками, лежала жінка похилого віку. Вона ніби просто спала, але мертвою тишею сусіди відразу все зрозуміли. На столі ліжка лежали окуляри, розкрита книга і тарілка з крихтами хліба.
Ворони, схоже, поверталися туди щодня за своєю пташиною пам’яттю, або за звичкою, заведеною роками. Вони просто чекали, коли їхня стара годувальниця вийде до вікна і кине їм шматочок хліба, як це робила завжди.
Коли сусіди мовчки вийшли з квартири, за вікном уже знову чулося знайоме каркання — сумне, нав’язливе нагадування про те, що птахи іноді виявляються вірнішими й уважнішими за людей.
