Автобус під’їхав до зупинки. Потік людей – швидкі кроки, телефони, роздратовані обличчя. Кожен поспішав у своїх справах.
Трохи збоку стояла дівчина в інвалідному візку. Вона дивилася на двері, сподіваючись, що хтось зупиниться та допоможе підвестися. Але мимо проходили, ніби не помічаючи її.
Водій спостерігав через дзеркало. Бачив, як вона безуспішно намагається заїхати сходами. Хвилини тяглися, і в салоні почали нарікати:
— Ну, що стоїмо? –
— Ми спізнюємося! –
— Хай уже вирішує, чи їде вона чи ні!
Водій стомлено потягнувся до кнопки закриття дверей.
І раптом — дзвінкий голос:
– Мамо, чому ми не допомагаємо?
Усі обернулися. На задньому сидінні стояла дівчинка років семи. Вона дивилася у вікно, махаючи рукою дівчині в колясці.
— Мамо, чому ніхто не допомагає?
Жінка розгубилася, але водій уже натиснув на гальмо. Вийшов. За ним – мама з дівчинкою.
Разом вони підняли візок по пандусу. Дівчина подякувала їм, і в салоні зависла тиша. Жоден пасажир не ворухнувся.
Водій глянув на дівчинку і сказав:
– Дякую тобі, маленька. Якби не ти, ми поїхали б, залишивши людину на дорозі.
Автобус рушив. Люди знову дивилися у вікна, але тепер по-іншому.
Тому що нагадування про людяність прийшло не від дорослої, а від дитини.
